Інтерв’ю з Ліною Кущ — членкинею Комісії з журналістської етики, першою секретаркою Національної спілки журналістів України
Інтерв’ю є частиною проєкту «Сучасні медіа в умовах викликів війни: очима експертів», який реалізується в рамках дипломного дослідження студентки 4 курсу Діани Пелих «Соціальна відповідальність журналістів у висвітленні воєнних конфліктів: аналіз українських медіа».
У межах дослідження було проведено інтерв’ю, де Ліна Кущ журналістка та перша секретарка Національної спілки журналістів України поділилася своїми спостереженнями щодо:
- рівня дотримання стандартів журналістської етики під час війни;
- ролі журналіста в інформаційному спротиві;
- дезінформації та маніпуляції в українських медіа;
- викликів, з якими стикаються воєнні кореспонденти, та роботи з травматичним контентом.
— Пелих Діана: Вітаю вас. Сьогодні ми говоритимемо з журналісткою та першою секретаркою НСЖУ Ліною Кущ про соціальну відповідальність журналістів у висвітленні воєнних конфліктів.
— Вітаю вас, Ліно.
— Ліна Кущ: Вітаю, Діано.
— Пелих Діана: Хочу попередити вас, що наша розмова записується. Якщо ви не маєте нічого проти, можемо розпочинати.
— Ліна Кущ: Так, будь ласка.
— Пелих Діана: Тоді почнемо. Як, за вашими спостереженнями, виглядає рівень дотримання стандартів журналістської етики?
— Ліна Кущ: Під час широкомасштабного вторгнення українські журналісти зустрілися з цілою низкою нових викликів, у тому числі пов’язаних із професійною етикою. Зокрема, це виявляється в тому, що журналісти насамперед відповідальні перед своєю аудиторією — своїми глядачами, слухачами, читачами. Ціна помилки дуже висока, і відповідальність перед аудиторією ставить перед нашими колегами та медіа серйозні виклики.
Насамперед — це необхідність точно повідомляти факти та події. Точність — це часто запорука того, що люди зможуть ухвалювати усвідомлені рішення стосовно свого життя та здоров’я. Ціна помилки в умовах війни є надто високою, і саме в цьому один із головних викликів для журналістів.
Другим викликом є те, що в умовах широкомасштабної війни ми не можемо знати всієї інформації. Ми, як журналісти, не можемо повідомляти всю інформацію. Частина інформації, яка стосується військових дій, є закритою, і ми або не повідомляємо її взагалі, або робимо це з певним запізненням. Наприклад, існує правило: про наслідки обстрілів цивільних об’єктів журналісти передають відео та фото лише через три години після влучання. Це правило дотримується нашими колегами. Як це відбувається? Журналісти приїздять на місце обстрілу одразу після влучання, знімають те, що сталося, чекають три години — і лише тоді поширюють матеріал в онлайн-ресурсах або на телеканалах. У цьому проявляється соціальна відповідальність журналістів. Крім того, зростає усвідомлення необхідності протидіяти дезінформації. Ми бачимо, що багато медіа беруться за складні теми — щоб пояснювати своїй аудиторії, розвінчувати фейки, російську пропаганду, не транслювати російські наративи або пояснювати їх.
І, нарешті, я бачу соціальну відповідальність журналістів у тому, що зростає кількість звернень до Комісії з журналістської етики. Журналісти звертаються з питаннями або з проханнями оцінити той чи інший журналістський матеріал або дати коротку консультацію, коли йдеться про складну ситуацію, з якою зіткнулися наші колеги-медійники. Особливо якщо це журналісти із регіонів, для яких іноді немає іншого способу отримати професійну пораду.
— Пелих Діана: Дякую. А ось, на вашу думку, які основні принципи мають керувати журналістом під час висвітлення воєнних подій?
— Ліна Кущ: Про точність і необхідність перевіряти факти я вже сказала — це один із головних принципів, якими має керуватися журналіст. Якщо раніше ми говорили про те, що повинні дотримуватися стандарту оперативності, тобто швидко повідомляти про те, що відбулося, то в даному випадку на перший план виходить саме точність і перевірка фактів. Це стає важливішим, ніж оперативність, важливішим за бажання бути першим. Другий принцип — це бачити в потерпілих і своїх співрозмовниках насамперед людей, а не лише цифри чи якусь загальну групу. Це означає, наприклад, правило не повідомляти про загибель людини раніше, ніж ми переконаємося, що про це вже знають її родичі — аби рідні не дізнавалися таку новину з телевізора чи інтернету. Це повага до почуттів рідних і постраждалих. Це також означає, що ми не повинні використовувати їхнє пригнічене або емоційне становище для створення більш вражаючого, вірусного контенту. Ми обов’язково запитуємо дозвіл на поширення персональної інформації. Якщо ми цього дозволу не маємо, то не поширюємо персональні дані, навіть якщо вони нам відомі. Ми дуже зважуємо — право суспільства знати і право людини на приватність. І часто це дуже складний вибір, особливо коли йдеться про резонансні випадки, в яких є постраждалі — звичайні люди, приватні особи. З одного боку, вони мають право щоб їхні прізвища, фотографії та персональні дані не оприлюднювали, а з іншого — існує великий суспільний інтерес до цієї теми, яка має великий вплив. Наприклад, під час інформування про воєнні злочини Росії в Україні журналісти іноді змушені ухвалювати рішення про публікацію таких даних. Я можу навести приклад: дуже відома фотографія та відео з визволення військовополонених — кадр, де один із них тримає яблуко, а потім надкушує його. Дуже зворушливий момент. Я спілкувалася з родинами військовополонених, і вони в один голос сказали, що подібні кадри дуже травмують тих, чиї рідні досі перебувають у полоні. Це порушує приватність, адже журналісти не брали дозволу на зйомку чи публікацію таких моментів. Але, з іншого боку, цей кадр обійшов усі світові медіа, а Максим колишній військовополонений став спікером, виступав перед різними аудиторіями, у тому числі за кордоном, і давав свідчення про воєнні злочини Росії проти полонених. Тобто ми бачимо з одного боку — повагу до приватності та почуттів, а з іншого — можливість привернути увагу всього світу до злочинів Росії. І саме ця мета іноді спонукає журналістів відкривати особисті дані. Я так багато про це говорю, тому що це приклад складних рішень, із якими зустрічаються колеги-медійники. Тут часто немає готових відповідей — кожен випадок треба розглядати окремо. Ну і нарешті ще один принцип — він не стосується етики, але є не менш важливим — це принцип безпеки. Жоден матеріал не вартий життя або здоров’я журналіста. Тому насамперед варто думати про власну безпеку.
— Пелих Діана: Якраз ви згадали про травматичний контент. Можливо, маєте поради, як працювати з таким контентом і водночас захищати власний психологічний стан? Адже від психологічного стану журналіста залежить, як він подаватиме матеріал аудиторії.
— Ліна Кущ: Справді, дуже часто я стикаюся зі скаргами журналістів, коли ми говоримо про висвітлення сенсаційних і чутливих тем. Це, наприклад, смерть і поховання військових або цивільних осіб після обстрілів, сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом, теми військовополонених чи цивільних полонених, які зазнали катувань і знущань. Часто колеги зізнаються, що вже не витримують. У мене була розмова з журналісткою, яка живе та працює в регіоні, досить віддаленому від лінії фронту, але вона зізналася, що під час зйомки поховань військовослужбовців постійно плаче — і під час самої зйомки, і в редакції під час монтажу.
Я бачу, що в багатьох редакціях досі немає чітких алгоритмів, як працювати з такими темами. Тому робота з чутливим контентом має складатися з двох складових. З одного боку — це мають бути редакційні правила, алгоритми. З іншого боку — це дії, які можуть ініціювати самі журналісти, аби впоратися зі стресом.
Щодо редакційних дій: керівництво має стежити за психологічним станом співробітників. Якщо помітно, що хтось важко переживає певну тему — варто тимчасово перевести його на інші матеріали чи до іншого відділу. У нас часто у редакціях складається така ситуація: знімальна група повертається з події, віддає матеріал — і чує “молодці, ось вам наступне завдання”. Це стосується не тільки телевізійників, а й онлайн-медіа. Та ніхто не запитує, як журналіст почувається після зйомки, чи були якісь непередбачувані ситуації, чи щось не вплинуло на його стан. Це потрібно змінювати. Має бути пауза — проаналізувати того, що відбулося, і якщо щось пішло не так, — як ми можемо з цим впоратися. У редакціях варто запроваджувати культуру звернення до професійних психологів: це можуть бути як індивідуальні, так і групові зустрічі. Але головне — щоб журналіст мав інформацію, до кого звернутися, і ця інформація була доступна саме в редакції. Якщо говорити про самозахист, то журналісту важливо навчитися розділяти робоче та особисте. Я часто бачу, що ми хвалимося тим, що перевантажені: мовляв, я працюю понаднормово, працював у вихідні — і це ніби добре. А ось сказати, що я добре відпочив чи мав вихідний без роботи — у журналістському середовищі не дуже вітається. Але це треба змінювати. Особливо коли йдеться про чутливі теми. Наприклад, якщо ми записували інтерв’ю з постраждалими людьми, з рідними загиблих, це може бути дуже травматично. У такому випадку не варто після роботи ще й читати або дивитися матеріали на цю ж тему. Треба відділяти робоче і приватне. Я розумію, що журналісти часто виправдовують себе тим, що гортають стрічку соцмереж поза робочим часом нібито для того, щоб знайти корисну інформацію. Але я закликаю всіх колег: якщо ви відкриваєте соцмережі у вільний час, скажіть собі прямо — навіщо ви це робите. Якщо для відпочинку й розваги — не читайте тоді шокуючий чи травматичний контент. А якщо у вас стрічка заповнена саме таким контентом — зробіть собі паралельний акаунт, де буде щось легке й не пов’язане з роботою. Важливо розділяти ось це особисте і робоче, мати якийсь простір, де не буде впливати на вас ті теми і контент, з якими ви працюєте на роботі.
— Пелих Діана: Якраз говорячи про соціальні мережі, які також відіграють роль у висвітленні війни та як джерело інформації, — які скарги найчастіше надходять від користувачів або, можливо, від журналістів саме щодо соціальних мереж? Адже загалом, дивлячись на всю картину, соціальні мережі часто можуть вводити в оману.
— Ліна Кущ: Так, Комісія з журналістської етики — це орган саморегуляції журналістів та редакцій. Ми здебільшого розглядаємо скарги на контент та матеріали, оприлюднені в традиційних медіа: онлайн, друкованих, на радіо, телебаченні тощо. Тобто ми розглядаємо скарги на контент, створений професійними журналістами, але не користувачами соцмереж. Водночас бувають випадки, коли контент, створений журналістом, поширюється ним саме в соціальних мережах. І якщо видно, що його поширює журналіст і це є частиною його журналістської діяльності — тоді Комісія може приймати до розгляду такі скарги, зокрема й на відео в YouTube, дописи у Facebook, Instagram та інших платформах. Хоча, як я вже зазначала, соцмережі — це не традиційні медіа, але якщо йдеться про діяльність журналіста, тоді це вже підлягає розгляду. Якщо говорити загалом про вплив соціальних мереж на інформаційний простір і формування порядку денного, то з одного боку, варто віддати належне соціальним мережам: сьогодні публікувати контент може будь-хто, завдяки чому представлені різні голоси й думки. Далі — це оперативність: ми миттєво дізнаємося новини, бачимо фото, відео тощо. І третє — це доступність: є багато платформ, і доступ до них практично нічого не коштує, на відміну від телебачення, де треба придбати телевізор, налаштувати канали тощо. Соцмережі доступні всім — це демократична і зручна річ. Також це можливість побачити свідчення з перших рук, особливо з місць, куди складно дістатися професійним журналістам, наприклад, від військових, які знімають із нагрудних камер, або від звичайних людей, що публікують щось із місця подій. Соцмережі — це також майданчик для обговорення різних тем, що є позитивним моментом. Але з іншого боку — всі ці переваги мають і свої негативні сторони. Інформація в соціальних мережах не проходить жодної перевірки, як це роблять професійні журналісти. Люди, які її поширюють, не зобов’язані перевіряти факти — усе тримається на їхній свідомості. Користувачі не зобов’язані дотримуватися балансу точок зору, можуть маніпулювати інформацією, подавати її упереджено або взагалі некритично. Тобто жодні журналістські стандарти тут не діють — усе залежить від особистої відповідальності конкретного користувача.
Окрім того, існує небезпека в тому, що там безконтрольно поширюються приватні дані або закрита інформація, не призначена для відкритого доступу — і це також велика проблема. Соцмережі стали «воротами» для російської пропаганди: після заборони російських телеканалів і ресурсів, ворожа пропаганда почала використовувати соцмережі, щоб впливати на свідомість українців. Тут контент поширюється миттєво, зокрема фейкові фото та відео, і це треба враховувати.
Отже, варто не довіряти сліпо соцмережам як джерелу інформації. Якщо ми беремо інформацію звідти, її обов’язково треба перевіряти з інших джерел: хто автор, де і ким це поширено, наскільки це достовірно. Для журналістів соцмережі ніколи не можуть бути єдиним чи основним джерелом інформації. Створювати новину або матеріал лише на основі того, що хтось щось написав у соцмережах — це неприпустимо. Це грубе порушення професійних стандартів і журналістської етики. Але як доповнення — цілком можливо й навіть корисно. Наприклад, журналіст аналізує проблему, звертається до експертів, бере статистику, і паралельно дивиться, що пишуть люди в соцмережах на цю тему. Тоді це — повноцінна журналістська робота. Якщо ж журналіст просто бере якусь локальну новину з соцмереж, не намагається її перевірити — зателефонувати в поліцію, до рятувальників, місцевої влади чи поїхати на місце і перевірити чи новинна правдива — тоді це порушення стандартів.
— Пелих Діана: Дякую вам за відповідь. І на кінець: яка з історій воєнних кореспондентів справила на вас найбільше враження?
— Ліна Кущ: Ну, з історій воєнних кореспондентів найбільше враження на мене справила робота команди Associated Press, яка працювала в оточеному Маріуполі. Це Євген Малолєтка, Мстислав Чернов і Василиса Степаненко. Я захоплююся мужністю цих колег і тим, що вони усвідомлено ухвалили рішення залишитися в оточеному місті. Я просто знаю — розмовляла з іншими журналістами, які 24 лютого 2022 року перебували в Маріуполі, — вони вранці після початку повномасштабного вторгнення також ухвалювали рішення з командою, що їм робити, як далі діяти. І ці журналісти ухвалили рішення виїздити з міста. Це було також їхнє професійне рішення. Хочу дати зрозуміти, як я говорила раніше: перш за все – це безпека, якою ми маємо керуватися. Це було професійне рішення інших колег, тому що вони розуміли, що опиняться в оточенні, і не зможуть виїхати з міста, не зможуть передати матеріали оперативно. Тобто перспективи були не дуже очевидні. І як мені зізналися колеги, з якими я тоді говорила, – вони, мабуть, не були готові технічно і морально до того, щоб опинитися в оточеному місті з невідомою перспективою, і незрозуміло, яким чином звідти вибратися живими і неушкодженими у місті, за яке точитимуться бої. Тому я віддаю належне команді Associated Press, які залишилися там, у Маріуполі, і зняли історичні кадри, завдяки яким увесь світ побачив ці воєнні російські злочини проти мирних людей у Маріуполі. У нас була розмова з Василисою Степаненко — вона була локальною продюсеркою тоді в команді. І на той момент, коли вона опинилася на війні, фактично її досвід роботи з Associated Press становив буквально один місяць — вона тільки в січні 2022 року розпочала працювати з командою. Вона не пройшла ще жодного безпекового тренінгу, не тренувалася працювати як воєнна журналістка. Вона була просто звичайною цивільною журналісткою, яка всі ці ази — як ховатися, уникати обстрілів, як падати і діяти, як надавати першу допомогу — вона дізнавалася від старших своїх колег, членів команди. Тому що більше ніде вона цього навчитися не могла. От мене це вразило. І я подумала, наскільки ми були багато в чому не готові до повномасштабного вторгнення, і зокрема — у плані навичок безпеки. Тому я й зазначала: я віддаю належне цій команді, яка залишилася в оточеному місті й чесно виконувала свій журналістський обов’язок.
— Пелих Діана: Дякую вам, пані Ліно, і за ваші розгорнуті відповіді, і за те, як має працювати журналіст. Дякую вам за це інтерв’ю.